Помічнянська школа №1

Поліна Григорівна Бабій – це була не тільки колега, а й мудрий наставник, старший друг і порадник. Від інших її відрізняла висока загальна культура, ділові якості, професійна майстерність, багатий досвід, гостре почуття відповідальності за доручену справу.

Дитина війни, тернистою була її дорога до вищої освіти. Вихованка дитячого будинку, всю себе до останку віддала школі, горіла і згорала, забуваючи про себе, своє здоров’я, свою сім’ю. Абсолютно проста, доступна у спілкуванні, без гонору і пихатості. Якою величною вона була у праці!

Запам’яталася Поліна Григорівна не тільки своєю вражаючою вродою, а і поведінкою у класі, мовою, знанням предмету. В ті далекі роки складалося враження, що вона – вчитель від природи, мудра, ділова, енергійна людина, для якої головне – компетентність.

Ледарям з нею було нелегко, а людям з мілкою душею тим більше. Самокритичність, вимогливість до самої себе і до інших, принциповість, правдивість, чесність, старанність були стержнями її поглядів на життя. Не вміла вона кривити душею, не змінювала думку, як рукавицю, не могла одноразово служити правді і брехні. Романтик у душі, хотіла зробити оточуючий світ ідеальним і свято вірила в це.

Десятиліття у школі… І як же треба було любити свою справу і дітей, щоб віддавати їм так багато. Спостерігаючи за її діяльністю, часто замислювалась, а де у неї особисте, а де громадське. „Я повинна, якщо не я, то хто”, - часто чули від Поліни Григорівни, яка вчила і вчилася сама, занурювалася в наукові праці, вивчала сучасні технології, шукала цікаві форми і методи роботи. До всього в педагогіці і методиці підходила по-розумному, постійно перевіряла практикою і відбирала те, що найбільш допомагало розвинути компетентну особистість. Її уроки – то „класика, витвір мистецтва, скринька знахідок”, - так відгукувались про них інспектори з облуно, завідуючі провідними кабінетами ОІППО ім. В.Сухомлинського, посилаючи постійно до неї студентів на практику. Всі знали, що „розумнішого хіміка в районі не знайдеш”.

Непроста справа – виховання любові до предмету, як тільки в дитячих очах спалахував вогник зацікавленості – натхненню, зусиллям працювати із здібною дитиною додатково не було меж, і неважливо було для неї, чи то свої учні, чи школярі інших навчальних закладів району. Її вихованці, які давно обрали хімію своєю професією, дуже вдячні їй за те, що навчила зрозуміти світ і закони предмету, експериментувати, досліджувати, перемагати в районних та обласних олімпіадах і постійно самовдосконалюватися. А скільки чудових ранків, вечорів „Чудеса без чудес”, „Твій майбутній предмет”, „Жива вода”, „Екологічний набат”, „Дивись, слухай, розумій”, „Секрети хімічних речовин” і ін. було нею проведено! Наукові розповіді з дослідами, жарти, інтермедії, сценки, аматорські пісні були тим полем, де учні виявляли свої здібності, вподобання, вміння впливати на аудиторію, бути лекторами і акторами.

Бабій Поліна Григорівна постійно була у вирі справ. Як директор школи, керівник школи ППД, щедро ділилася своїми надбаннями, вчила бути Вчителем, організатором навчально-виховного процесу, який запалює інших, творить і створює. Держава високо оцінила працю вчителя, нагородивши медаллю „За трудову доблесть”, Знаком „Відмінник народної освіти”, численними грамотами і дипломами.

А який широкий був світ її захоплень, неперевершеним вміння бачити красу в усьому. Вона насолоджувалась поезією, багато читала, любила музику і українську пісню. Хто бував у нашій школі, завжди милувався виробами із природного матеріалу, чудувався, як у якій-небудь корязі можна щось побачити. А для неї – невеличке зусилля, і ось воно чудо! З невиразної гілки - лісовий будиночок, звірятко, змія. Дива, та й годі! То її душа, емоційна і барвиста, шукала, де вилити себе: чи то у яскраву композицію з зерняток, ікебану, дивовижне панно, в’язані чи пошиті з любов’ю речі.

Вона вміла і любила працювати на землі. Кожна вирощена нею квітка, рослина, городина, були гарними, милували око.

Життя Поліни Григорівни Бабій була постійна боротьба за місце під сонцем, за добробут родини, імідж закладу, справжнє обличчя вчителя. І шкода, що час такий невблаганний.

Йде нове покоління вчителів, яке ще, можливо, напише про неї книгу, використавши такий узагальнюючий досвід, який є у школі. Такими вчителями школа стоїть. На таких варто рівнятися, про них говорити. Ми будемо робити все, щоб школа, яку вона так обожнювала, була однією із кращих.

Ми зростаємо і пнемося до неба,
Як той хміль, що прикраша тини,
Шаленіє вітер,
Не згинаємось, бо треба
Йти вперед, за нами школярі.

Попередня - Вверх - Наступна